Наразі вже склалася певна практика застосування Фіскальної службою відповідальності до платників податків за порушення в сфері ТЦУ. І, як не дивно, стосується вона не питання обґрунтування ціни в контрольованих операціях, а дещо іншого аспекту – неподання звіту про контрольовані операції або недекларування всіх контрольованих операцій платником податків.
Реєстр судових рішень красномовно свідчить про неухильне збільшення справ щодо оскарження рішень ДФС про застосування штрафів саме за неподання звітів. При цьому перспективи таких справ, за умови, що було дійсно допущене неподання звіту або недекларування операції, дуже неприємні для платників податків - втрата як мінімум 413 400 грн в вигляді штрафу.
Не вдаючись в детальний аналіз всіх положень ТЦУ, я маю на меті звернути увагу платників податків на два моменти в діючій редакції п. 39.2.1.1. ПКУ, які можуть залишитися поза увагою платників податків і призвести до неприємних наслідків.
Всі прекрасно знають, що контрольованими є зовнішньоекономічні операції, які здійснюються або з пов`язаною особою-нерезидентом, або з нерезидентом із країни з низькоподатковим статусом чи тим, що має звільнену від податків організаційно-правову форму (цей останній критерій запрацював з липня 2017р. - з моменту затвердження відповідного переліку КМУ).
Однак потрібно звернути увагу, що існує випадок, коли господарська операція буде визнаватися контрольованою навіть за умови відсутності жодного із вказаних критеріїв. Цей випадок визначений пп. «б» п. 39.2.1.1 – здійснення зовнішньоекономічних операцій через комісіонерів-нерезидентів.
Тобто під дію правил ТЦУ потрапляють усі операції, які проводяться через комісіонерів -нерезидентів з будь-якими нерезидентами. Безумовно, за умови виконання вартісного критерію – 5 млн. грн. для 2016р. та 10 млн. грн. для 2017р.
Таким чином, наявність комісіонера в зовнішньоекономічних операціях має слугувати червоним маркером для платників податків для поглибленого аналізу таких операцій.
Другий момент, який заслуговує на більш пильну увагу платників податків, – це пп. «в» п. 39.2.1.1 НКУ, а точніше його остання фраза – «або які є резидентами цих держав». Ця фраза має глибокий сенс і означає те, що платники податків, перевіряючи своїх контрагентів-нерезидентів на предмет входження до переліку низькоподаткових юрисдикцій, мають спиратися тепер не тільки на їх країну реєстрації, а й на їх резидентність.
«Країна реєстрації» і «резидентність» не є тотожними поняттями. Резидентність – це юрисдикція, в якій компанія перебуває на податковому обліку та сплачує податки. Інколи зустрічаються випадки, коли компанія зареєстрована в певній країни, однак не є її резидентом в розумінні податкового законодавства.
Підтвердженням статусу резидента є довідка, видана податковим органом іноземної держави про перебування нерезидента на податковому обліку і сплату податку.
Саме про необхідність отримання цієї довідки говорить ДФС України розглядаючи це питання в своєму листі від 03.04.2017 № 6857/6/99-99-15-02-02-15: «Статус податкового резиденства може бути підтверджено, зокрема довідкою, яка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і яка повинна бути належним чином легалізована, перекладена згідно з законодавством України (п. 103.5 ст. 103 Кодексу).»
Таким чином, платникам податків доцільно щодо всіх (або найбільших ризикових) операцій з потенційно «безпечними» компаніями-нерезидентами, щодо яких виконується вартісний критерій, отримати довідки про податкоу резидентність контрагентів.
Якщо резидентість таких компаній буде співпадати з країною їх реєстрації, то наявність таких довідок унеможливить будь-які претензії фіскальної служби. А от якщо резидентність згідно з отриманими довідками не співпаде з місцем реєстрації нерезидента, то платнику податків необхідно точно з`ясувати, в якій країні даний нерезидент зареєстрований як платник податків і чи не входить ця країни до переліку низькоподаткових юрисдикцій.
